добрячий
ДОБРЯ́ЧИЙ, а, е, розм. Дуже добрий.
Охрім був чоловік такий добрячий; аби кого побачив у біді, зараз вирятує, хоч там як утратиться (Вовчок, І, 1955, 95);
Добрячі коні.. мчать поміж синіми разками хат (Стельмах, Хліб.., 1959, 75);
Він стояв посеред хати в добрячих юхтових чоботях (Руд., Остання шабля, 1959, 44);
Загнув [хазяїн] добрячу ціну, та вони й не сперечалися (Ю. Бедзик, Вогонь.., 1960, 20).
Словник української мови (СУМ-11)