доживати
ДОЖИВА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ДОЖИ́ТИ, иву́, иве́ш, док.
1. неперех., до чого. Досягати певного віку.
— Ось мама наша — до старості дожила, а все така ж (Головко, II, 1957, 587);
// Жити до якого-небудь строку.
Дитина дожила тільки до вечора (Н.-Лев., III, 1956, 108);
// до чого, рідко чого. Долікуватися чого-небудь, зазнавати в житті чогось.
І дав дожить Господь їй радості на світі (Шевч., II, 1953, 11);
Проте й вона дожила до свого щастя, діждалася своєї доби (Мирний, І, 1954, 61);
Далеко ся весна ясна за мною, й чимало довелось дожить невдач (У. Кравч., Вибр., 1958, 102);
Радісно стає дідові на серці. І він дожив, хоч на старість, до нових, світлих часів (Донч., І, 1956, 83).
2. перех. і неперех. Закінчувати своє життя.
І не знаю, Чи я живу, чи доживаю. Чи так по світу волочусь (Шевч., І, 1951, 349);
Заспішив я в дивнім неспокої В рідний край, де мати в самоті Дні свої старечі доживала (Криж., Калин, міст, 1940, 7);
Дожив віку свого старий Задорожко (Вовчок, І, 1955, 49);
[Кряж:] Всіх дочок докупи зберу й доживу віку (Зар., Антеї, 1962, 209);
*Образно. За вікном доживав останні дні багата снігами зима (Кучер, Трудна любов, 1960, 385).
Словник української мови (СУМ-11)