дума
ДУ́МА, и, ж.
1. Те саме, що ду́мка 1-4.
Думи мої, думи мої, Ви мої єдині, Не кидайте хоч ви мене При лихій годині (Шевч., II, 1953, 7);
Нестір із дружиною перемовляється, повіря свої думи (Горд., II, 1959, 28);
Як орлині крила В синій висоті Ленінові думи В нашому житті (Бичко, Вогнище, 1959, 47);
Українська поезія періоду війни правдиво відображала думи і почуття радянських людей, що стали на захист Батьківщини (Іст. укр. літ., II, 1956, 233).
2. літ. Народна ліро-епічна пісня, що виконується сольним співом-декламацією у супроводі кобзи, бандури або ліри і має нерівномірну будову вірша.
Сидить кобзар при дорозі І думу співає, З сліпих очей світлі сльози Рукавом втирає (Укр.. думи.., 1955, 425);
Улюбленою думою для Тараса Шевченка була «Дума про братів Азовських» (Тич., III, 1957, 140);
Українські історичні думи являють собою одну з форм історичного епосу українського народу, що, як вважають дослідники, виникла в XV-XVI ст. (Курс іст. укр. літ. мови, І, 1958, 100).
3. іст. У царській Росії — представницький виборний орган центрального чи місцевого управління.
Для розв’язування важливих справ при царі була рада з наближених до нього бояр, що називалась боярською думою (Іст. СРСР, І, 1956, 177);
Матрос Матюшенко зразу ж почав з вимоги, щоб міська дума постачила ще сьогодні броненосець вугіллям та харчами (Панч, В дорозі, 1959, 156).
Словник української мови (СУМ-11)