дурманити
ДУРМА́НИТИ, нить, недок., перех. 1 неперех. Сильно діяти на органи відчуття; п’янити.
Білим цвітом цвів у тайзі богульник і дурманив голову (Донч., III, 1956, 109);
Туя дурманить своїм запахом, аж голова чуманіє (Гончар, Тронка, 1963, 45);
// Притуплювати розум, затуманювати свідомість.
А в світлиці тим часом обходила рядова [чарка], розв’язувала й без того смілі язики, дурманила.. голови (Мирний, II, 1954, 296);
// перен. Збудливо діяти на розум, свідомість.
М’яка й тепла долоня гладила його волосся, а ніжні слова дурманили йому голову (Шиян, Гроза.., 1956, 25);
Незримі тіні переслідували його, розпалювали уяву і дурманили мозок (Є. Кравч., Сердечна розмова, 1957, 15).
Словник української мови (СУМ-11)