дякувати
ДЯ́КУВАТИ, ую, уєш, недок., кому, чому, без додатка і з спол. щ о. Висловлювати, виражати подяку, бути вдячним за щось.
Хазяїн.. став дякувати Трохимові, що він такий вірний (Кв.-Осн., II, 1956, 406);
— Ти б ще дякувала, що тобою не гордують, що так привітно з тобою обходяться (Мирний, IV, 1955, 145);
[Орися:] Напоїла ото я коня, він дякує і далі пита: чи будеш, каже, на вечорницях? (Вас., III, 1960, 31);
Що ж: двоє [бійців] було забито, дехто ранений, а решта дякувала фортуні за відсутність куль у револьверові (Ю. Янов., І, 1958, 108);
*У порівн. Схиливши білу головку, наче дякував [первоцвіт] золотому сонечку, що воно першому дало спроможність побачити веселе свято весни… (Коцюб., І, 1955, 75);
// Уживається як слово, яким виражають вдячність за зроблене добро, виявлену увагу.
— Прощайте, дякую! — він [Соловей] до Осла озвався (Гл., Вибр., 1957, 140);
-Дякую, дядино, я не голодний (Багмут, Опов., 1959, 4).
Бо́гові (бо́гу) дя́кувати див. бог.
ДЯКУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок., розм., рідко. Бути дяком.
Дякував він лише кілька років (Збан., Малин. дзвін, 1958, 185).
Словник української мови (СУМ-11)