е
Е¹, невідм., сер. Шоста літера українського алфавіту на позначення голосного звука «є».
Е², виг.
1. Уживається при вираженні незгоди з чиїми-небудь словами чи діями.
— Що візьмеш, небого? За рік, чи як? — А що дасте. — Е, ні! треба знати, Треба, дочко, лічить плату, Зароблену плату (Тарас Шевченко, I, 1951, 315);
Він [Яків] постояв трохи й знов шмигнув: — Е, ні, постій! — тут і я за ним (Марко Вовчок, I, 1955, 74).
2. Уживається при вираженні незадоволення, досади, вагання, недовір’я і т. ін.
[Галина:] Ану, хто кого перегонить? [Дмитро:] Давай! [Галина:] Е, в тебе ноги довгі (Михайло Старицький, Вибр., 1959, 231);
— Е! — зажурилась Оксанка, — нема вже телятка, немає; нащо було його різать? (Павло Тичина, I, 1957, 260).
3. Уживається при вираженні переборювання сумнівів, заперечення, рішучості і т. ін.
— Е, якось воно буде... Зимою можна хурманкою заробити якого карбованця (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 125).
Словник української мови (СУМ-11)