е

Е¹, невідм., сер. Шоста літера українського алфавіту на позначення голосного звука «є».

Е², виг.

1. Уживається при вираженні незгоди з чиїми-небудь словами чи діями.

— Що візьмеш, небого? За рік, чи як? — А що дасте. — Е, ні! треба знати, Треба, дочко, лічить плату, Зароблену плату (Тарас Шевченко, I, 1951, 315);

Він [Яків] постояв трохи й знов шмигнув: — Е, ні, постій! — тут і я за ним (Марко Вовчок, I, 1955, 74).

2. Уживається при вираженні незадоволення, досади, вагання, недовір’я і т. ін.

[Галина:] Ану, хто кого перегонить? [Дмитро:] Давай! [Галина:] Е, в тебе ноги довгі (Михайло Старицький, Вибр., 1959, 231);

— Е! — зажурилась Оксанка, — нема вже телятка, немає; нащо було його різать? (Павло Тичина, I, 1957, 260).

3. Уживається при вираженні переборювання сумнівів, заперечення, рішучості і т. ін.

— Е, якось воно буде... Зимою можна хурманкою заробити якого карбованця (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 125).

Джерело: Словник української мови (СУМ-11) на Slovnyk.me

Значення в інших словниках

  1. е — е вигук незмінювана словникова одиниця Орфографічний словник української мови
  2. Е — Як назва літери вживається в с. р.: мале е; як назва звука вживається в ч. р.: відкритий е. Літературне слововживання
  3. е — I невідм., с. Сьома літера українського алфавіту на позначення голосного звука "е". II виг. 1》 Уживається для вираження незгоди з чиїми-небудь словами чи діями. 2》 Уживається для вираження невдоволення, досади, вагання, недовір'я і т. ін. Великий тлумачний словник сучасної мови
  4. е — Ірраціональне число, яке є границею числової послідовності (1+1/n)n; е = 2,718; має широке застосування у математиці, напр., основа натурального логарифму. Універсальний словник-енциклопедія
  5. е — Е меж. Э. Е, ні, пані, не дам. Рудч. Ск. І. 68. Е, вже на мене зуби гострять. Ном. № 9557. Словник української мови Грінченка