жалкувати
ЖАЛКУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок.
1. неперех. Те саме, що жалі́ти 2.
Жалкувала, що нікому їй розказати того усього, що охвицер [офіцер] казав батькові (Кв.-Осн., II, 1956, 319);
Юнак жалкував, що не зможе на довгий час залишитися в тайзі (Донч., III, 1956, 203);
// за ким — чим, по кому — чому, про що, об чім, рідко. Відчувати душевний біль, журитися за ким-, чим-небудь, про когось — щось.
Так та молодша [дочка] дуже за батьком жалкує (Укр.. казки, 1951, 185);
І не втомлювався [Марчевський]. Не жалкував за втраченими недоспаними ночами (Ю. Бедзик, Полки.., 1959, 133);
// Відчувати каяття.
О! вона не жалкуватиме, що покохала його… (Коцюб., І, 1955, 242);
Як Арсен жалкував, що торкнувся цієї теми (Дмит., Розлука, 1957, 249).
◊ Жалкува́ти на кого — бути незадоволеним ким-небудь; нарікати на когось.
[Лукерія Степанівна:] Ні на кого я так не жалкую, як на Марину, і досі плачусь на неї (Крон., 11,1958,248);
— Не жалкуй на старих та слабих (Тулуб, Людолови, І, 1957, 344).
2. перех. і без додатка. Те саме, що жалі́ти 1.
Усі, хто знав її, жалкували молоду, тиху молодицю (Вовчок, І, 1955, 366);
До стебла все погоріло.. Посходились жалкувати, Жалю завдавати (Шевч., II, 1953, 51).
3. перех., рідко. Те саме, що жалі́ти 3.
Не Вовка, а Овець тут треба жалкувати! (Бор., Тв., 1957, 134);
Не жалкував старий у роботі Тимофія, а Дмитрові дозволяв спати до самого сходу сонця (Стельмах, Кров людська.., І, 1957, 269);
Боєприпаси.. були розділені порівну між усіма мінометними підрозділами полку. Хома не жалкував. Хай усі користуються. Аби з толком (Гончар, III, 1959, 362).
◊ Не жалкува́ти [свої́х] ніг — те саме, що Не жалі́ти [свої́х] ніг ( див. жалі́ти).
Попереду в’ється дорога, якою судилося йти, не жалкуючи ніг (Уп., Вітчизна миру, 1951, 51).
Словник української мови (СУМ-11)