жмут
ЖМУТ, а, ч.
1. Невелика в’язка чого-небудь; пучок.
Дівчина кинула жмут гілок у вогонь (Трубл., II, 1955, 56);
Лісник поклав жмут гички, якось дивно глянув на дівчину (Шиян, Гроза.., 1956, 530);
// Пасмо волосся, прядива і т. ін.
У руках він мне жмут клоччя (Кучер, Чорноморці, 1956, 187);
Дід Тимко стояв, немов під громовицею, і тільки жмут волосся сивого здригався (Кач., II, 1958, 65);
// Однорідні предмети, складені разом, часто не зовсім акуратно.
Крукке все запихав у топку нові й нові жмути паперів (Собко, Серце, 1952, 59);
Все-все забере Суліман, а йому залишається тільки жмут опротестованих векселів і Катерина (Вільде, Сестри.., 1958, 198).
2. Шматок тканини в зім’ятому чи скрученому стані.
Професор взяв жмут марлі й обтер блискучу поверхню дзеркала (Смолич, І, 1958, 237).
3. у знач. присл. жмуто́м (жмута́ми). Про стан, коли кілька однорідних предметів зв’язані разом.
Ключі на поясі в Прокопа висять цілим жмутом (Ю. Янов., IV, 1959, 33);
// Про стан, коли предмет зім’ятий, скручений і набрав більш-менш округлої форми.
Дивлюсь, а там дорогі шовкові сукні та тонкі дорогі сорочки: все пом’яте, жмутами набите в мішок… (Н.-Лев., III, 1956, 275);
На голові у неї наверчене жмутом якесь ганчір’я (Вас., І, 1959, 131).
4. перен. Про те, що виходить чи розходиться у великій кількості з одного місця.
У другій кімнаті рипнули двері, і туди стали впиратися жмути сердитого і грубого крику та гомону (Вас., Незібр. тв., 1941, 180);
Двері рипнули на іржавих завісах, яскравий жмут сонячного проміння вдерся до комірчини (Донч., II, 1956, 10).
Словник української мови (СУМ-11)