забутий
ЗАБУ́ТИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до забу́ти 1, 3.
Людьми забутий і богами, Сиджу я осьде над потоком (Фр., XIII, 1954, 46);
Вода зараз підхопила пліт, поволі обернула його й понесла вниз укупі з харчами, забутими на плоту (Коцюб., І, 1955, 356);
// забу́то, безос. присудк. сл.
Завтра відпливає щорічна традиційна екскурсія Дніпром до Канева, на могилу Тараса Шевченка, і їх [дівчат] забуто. Запрошень не одержали (Ю. Янов., II, 1954, 88).
2. у знач. прикм. Який не зберігся, не утримався в пам’яті.
Галя спинялася в розмові й тріпала рукою, силуючись нагадати собі забуте слово (Март., Тв., 1954, 442);
У серце пливуть-напливають забуті Чуття молодії (Фр., XIII, 1954, 430).
3. у знач. прикм. Залишений без уваги; покинутий.
І очі не бачать — Ні тихої хатиночки В забутому краю, Ні тихої долиночки (Шевч., І, 1951, 290);
Серед забутого місця пролягала широка дорога аж на гору (Мирний, IV, 1955, 159);
// Занедбаний.
Позаростали подорожником та лопухом стежки-доріжки, в забутій канаві біля просіки привільно розкинула зелену плахту жалка кропива (Донч., IV, 1957, 115).
Словник української мови (СУМ-11)