заволікати
ЗАВОЛІКА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ЗАВОЛОКТИ́ і рідко ЗАВОЛІКТИ́, очу́, оче́ш; мин. ч. заволо́к і заволі́к, ла́, ло́; док., перех.
1. Пересуваючись у просторі, закривати, затягувати, оповивати що-небудь (про хмари, дим, туман і т. ін.).
Вернидуб.. зорив, як густий дим з пострілів по греблі туманом слався і заволікав її геть (Стар., Облога.., 1961, 53);
Сонце ще тільки повертало на вечір, та насичені важкі хмари з заходу заволокли його давно (Ле, Наливайко, 1957, 396);
Пішов густий краплистий дощ.. Потім молочний туман заволік усе село (Чорн., Визвол. земля, 1950, 24);
// безос.
Заволокло курявою срібне плесо лиману (Кучер, Чорноморці, 1956, 139);
// Покривати, застилати собою що-небудь.
Почала [Тамара] писати… Сльози заволікали очі, а вона витирала їх і писала (Хижняк, Тамара, 1959, 160);
*Образно. Обличчя Максима заволокла зажура (Цюпа, Вічний вогонь, 1960, 43);
// безос.
У нього заволікало очі, смертельний холод сковував руки й ноги, а згасаючий погляд був прикутий до зорі (Скл., Святослав, 1959, 652).
2. Затягати, притягати силою куди-небудь.
Лисичка вхопила Півника, заволокла, його до нори.. і з’їла (Фр., IV, 1950, 81).
Словник української мови (СУМ-11)