завіт
ЗАВІ́Т, у, ч.
1. уроч. Заповіт, настанова, порада, побажання, дані наступним поколінням або послідовникам.
Поблагословив [господар] її та знов питає: —А що, доню, пам’ятатимеш мій завіт тобі? (Вовчок, І, 1955, 17);
// Звичай, успадкований від давніх часів.
А поминки будуть хороші, збираються ж хлопці у гості, Запалять люльки в пожарищі — далекого завіту знак (Мал., Запов. джерело, 1959, 83).
◊ Ве́тхий заві́т див. ве́тхий;
Нови́й заві́т див. нови́й;
Лама́ти заві́ти — не дотримуватися чого-небудь.
Він ламає завіти корану та завдає їй сором перед людьми (Коцюб., II, 1955, 135).
2. рідко. Обіцянка.
— От що, — сказав він [Христі] мнучись, — не забувай свого завіту: мене не стане — помолися за мене! (Мирний, III, 1954, 376).
Словник української мови (СУМ-11)