загукати
ЗАГУ́КАТИ, аю, аєш, док., розм.
1. неперех. Почати гукати, видавати гук, шум і т. ін.
Ось у недалекім болоті поміж тростиною загукав Гук (Фр., IV, 1950, 84);
— Ну, господи благослови! — сміючись, говорить Василь і на всю силу б’є ціпом по розпущених снопах. Гришка за ним: гуп, гуп, гуп! І в два ціпи загукала клуня (Кос., Новели, 1962, 180).
2. перех. Постійними окриками довести людину до отупіння.
[Анна:] Одурили мене, отуманили, загукали, обдерли з усього, з усього! (Фр., IX, 1952, 98);
[Ганна:] А часом вирветься вона із словом, скаже правду у вічі, так… вони її затюкають, загукають… Мовчи, не твоє діло! (Мороз, П’єси, 1959, 267).
ЗАГУКА́ТИ, а́ю, а́єш, док,
1. перех. і без додатка. Почати гукати, вигукувати які-небудь слова, звуки.
А тим часом гайдамаки Столи вздовж базару Поставили, несуть страву, ..Щоб засвітла повечерять. «Гуляй!» загукали (Шевч., І, 1951, 124);
І команди не чекали. Закричали, загукали, Жваво рушили до брам (Фр., XIII, 1954, 371);
— Го-го-го-го-о! — загукав він товсто на всю горлянку, аж луна в лісі розляглася (Мирний, IV, 1955, 317);
— Що, всі згодні на це? — спитав кошовий. — Всі! Згодні! — загукали козаки (Довж., І, 1958, 255);
Лейте потягнув за лінь, і червоний прапор поплив угору. Моряки голосно загукали «ура» (Трубл., Лахтак, 1953, 186);
// до кого. Звернутися до когось із чим-небудь.
Згадавши про коваля Михайлика, пан Пампушка загукав до нього, покликав до ридвана (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 12);
// на кого, розм. Покликати, нагукати кого-небудь.
Загукай на його, — нехай іде в хату (Сл. Гр.).
2. неперех., на кого. Почати голосно лаяти кого-небудь, кричати на когось.
На його всі сердито загукали, та не збентежився ні крихти хлопець (Л. Укр., І, 1951, 293);
Шофер люто загукав на вартового і вилаявся (Кучер, Чорноморці, 1956, 437).
Словник української мови (СУМ-11)