задубілий
ЗАДУБІ́ЛИЙ, а, е.
1. Дієпр. акт. мин. ч. до задубі́ти.
Сизою смугою валялися вже задубілі на першому морозі ворожі трупи (Кучер, Чорноморці, 1956, 368);
Сіла [Левантина] на ослінчику під чиїмись ворітьми, підобгавши під себе задубілі з холоду ноги (Гр., II, 1963, 274);
Розімкнувши свою задубілу в напрузі руку, подав [Черниш] Романові гранату (Гончар, III, 1959, 165).
2. у знач. прикм. Який задубів, став твердим, жорстким.
Біжить вона [вода] з крутих бурт у глибокі долини, риє задубілу кору землі і мчиться ярами до річки (Мирний, III, 1954, 66);
Кожушок був.. драненький та задубілий (Мик., Кадильниця, 1959, 4).
3. у знач. прикм. Який утратив гнучкість, рухливість.
Їздові і шофери розклали вогнище, гріють над ним задубілі руки (Руд., Остання шабля, 1959, 175);
Марко встав, розправив задубілу спину, ступив кілька кроків одерев’янілими ногами (Цюпа, Назустріч.., 1958. 378);
*Образно. Це тепло, прикроплене тихим дощиком, пророкує сонячні дні, відживлення природи й поновлення задубілого чуття людини (Досв., Вибр., 1959, 333).
Словник української мови (СУМ-11)