зажидати
ЗАЖИДА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., рідко, ЗАЖДА́ТИ, ду́, де́ш, док., розм.
1. перех. і без додатка. Чекати, ждати якийсь час кого-, що-небудь.
Як що-небудь не так, зараз Маршу кличуть — і ну вичитувати.. Не вважалось на те, чи Марта тому виною, чи я, завжди нетерпляча до всього того, чого треба було довгенько зажидати (Мирний, IV, 1955, 336);
На другий день увечері Чайчиха біля воріт зажидає. Вибіга дочка, вона її за руку: — Куди йдеш? Вернись! (Вовчок, І, 1955, 266);
— Ходім, ходім, я зажду пана, як буде виходити, я впаду йому до ніг, проситиму.., може, тебе визволять (Л. Укр., III, 1952, 558);
Минуло двадцять хвилин. Ну, ще трохи можна заждати (Коцюб., II, 1955, 268).
2. неперех. Зволікати з чим-небудь, не поспішати робити щось.
Бій зайшов біля нас. Таке страховище почалось. А я зажидаю і бачу — люди тікають. Кинулась і я на вгород (Коп., Навколо полум’я, 1961, 97);
Ніхто не знав, чи краще зараз їхати далі, чи заждати, поки зовсім розвидниться (Мак., Вибр., 1956, 378);
[Шостак:] Стій! Хто йде? Стрілятиму! [Загуба (виходить з темряви):] Зажди, Матвію… Не стріляй! Хіба не пізнаєш? (Мам., Тв., 1962, 506);
*Образно. Заждала б трохи, осінь. Не йшла б іще до нас (Мур., Піонер, слово, 1951, 94).
3. тільки наказ. сп. Уживається для вираження погрози.
Ледве цар волочить ноги. Серце б’ється від тривоги: «Спиш, Іване? Ну, зажди, Не минуть тобі біди…» (Перв.. Казка.., 1958, 49).
Словник української мови (СУМ-11)