запроторювати
ЗАПРОТО́РЮВАТИ, юю, юєш, недок., ЗАПРОТО́РИТИ, рю, риш, док., перех., розм.
1. Ховати, класти що-небудь так, що важко знайти.
Стоїть [сотня], шапки поскладавши на приспі у шинку, щоб як буде муштра, так щоб не поспадали з голов, а дітвора, що тут так і біга круг козацтва, щоб не підібрала та не запроторила куди геть (Кв.-Осн., II, 1956, 199);
— Отак завсігди, самі щось запроторите, а потім цілий день на мене гримаєте… (Сміл., Сашко, 1957, 117).
2. Відправляти кого-небудь кудись (звичайно з недобрим наміром або далеко).
— Що то діється з нашою дитиною? Може, вона кулаками сльози витирає: може, її товчуть і б’ють, нещасливу?. Запроторили аж у друге село, та й досі вісточки об неї не маємо (Стор., І, 1957, 28);
Не було ні хвилини, щоб Яків не допікав матері, чого вона вдруге заміж пішла й нащо вона його в москалі запроторила (Григ., Вибр., 1959, 140);
// Ув’язнювати, засилати.
Суд затверджував конфіскацію, самого видавця і редактора запроторював за грати (Кол., Терен.., 1959, 319);
Відомо, що коли хто дасть притулок дітям розстріляних або тих, що пішли за гори, — його самого запроторюють у табори, на каторгу, у вогняні печі (Скл., Карпати, IІ, 1954, 113);
До Сибіру чи на Соловки — от куди хотів спершу запроторити молодого вольнодумця, ..великого Пушкіна, Олександр І (Рильський, III, 1956, 182).
Словник української мови (СУМ-11)