звіку
ЗВІ́КУ, присл. З давньої пори, здавна.
Ми певні звіку, як дуби Та липи,— гордість наша тута; Чи можна ж серед нас хоч би Знайти однісінького Брута? (Граб., І, 1959, 249);
Нема кому обрятувать Народу темного господу. Його ж — од заходу до сходу — Ще звіку привчено мовчать (Черн., Поезії, 1959, 303).
Словник української мови (СУМ-11)