здибати
ЗДИ́БАТИ¹ див. здиба́ти.
ЗДИ́БАТИ², аю, аєш, док., перех., заст. Забити в колодки.
А там панові не вподобався, Писарині якому,— Ноги здибають, руки сплутають І звезуть до прийому (Рудан., Тв., 1956, 41).
ЗДИБА́ТИ, а́ю, а́єш і ЗДИ́БУВАТИ, ую, уєш, недок., ЗДИ́БАТИ, зди́баю, зди́баєш і діал. зди́блю, зди́блеш, док., перех. Зустрічати кого-небудь, ідучи або прийшовши кудись.
Якось іде Іван з села до міста. Та й що був тільки вийшов за село, здибає пана (Україна.., І, 1960, 53);
Я здибував її, але не говорив з нею (Коб., III, 1956, 146);
Він міг здибати цю людину потім, через кілька років, і відразу пізнати її (Вл., Аргон. Всесв., 1947, 39);
*Образно. — А що, Федоре, панів куме? — ледве ворочаючи язиком, вимовляв Федір.— Дожився? Здибало тебе щастя, що не втрапиш, як і відкараскатись від нього? (Мирний, IV, 1955, 233);
// Знаходити щось, натрапляти на що-небудь у дорозі.
Він здибував усе частіше дими, пожарища, забитих коней (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 110);
Ще одну сосну ми здибали. На камені гірському стоїть вона, і вітри її хилитають на всі боки (Ю. Янов., II, 1958, 126);
// перен., що. Зазнавати чого-небудь, переживати щось.
Як в дорозі здиблю горе, Що тобі несе удар, Сам його до себе справлю І прийму його тягар (Фр., XI, 1952, 13).
Словник української мови (СУМ-11)