змилювати
ЗМИ́ЛЮВАТИ¹, юю, юєш, недок., ЗМИ́ЛИТИ, зми́лю, зми́лиш, док., перех.
1. Витрачати (яку-небудь частину мила) під час миття, прання і т. ін.
Половину змилила мила (Сл. Гр.).
2. Робити мильним, покривати мильною піною;
// Примушувати (перев. коней) дуже потіти, покриватися ніби мильною піною.
ЗМИ́ЛЮВАТИ², юю, юєш, недок., ЗМИЛИ́ТИ, змилю́, змили́ш, док., розм., рідко.
1. неперех., у чому. Те саме, що помиля́тися.
Усім здалось, що Кованько якось змилив, звернув навкоси з простого шляху в якесь багно (Н.-Лев., І, 1956, 625);
— Страшно в такому ділі змилити.— В чім змилити? — А що… коли ми здря [даремно] на шинкарку таке подумали? (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 507);
// Стріляючи, не влучати в ціль.
— Ну, як рушничка б то? — Асесор закричав: — Не змилить? (Міцк., П. Тадеуш, перекл. Рильського, 1949, 142).
◊ Змили́ти на сло́ві (у сло́ві) — те саме, що Помили́тися на сло́ві ( див. сло́во).
[Хілон:] Я вступлю до школи… [Антей:] До якої? ..Латинської?! [Хілон:] Ну, все ж тепер латинське… [Антей:] Як? Я, і ти, і наша рідна мова латинськими вже стали? [Хілон:] Розумів я, властиве, римське, та змилив у слові (Л. Укр., III, 1952, 417).
2. перех. Вводити в оману кого-небудь; обманювати.
Перше недовір’я перевернулось у віру, що Марина змилила їх (Мирний, IV, 1955, 254);
— Він приходить регулярно в осьмій годині, а відходить у півдванадцятої. Хоч годинник би зле йшов, то його це ніколи не змилить (Март., Тв., 1954, 410);
Щоб змилити погоню,— а Довбуш сподівався погоні,— він вирішив розділити свій загін на дві частини і кинути в два протилежні боки (Гжицький, Опришки, 1962, 227).
◊ Зми́лювати (зми́лити) сліди́ — заплутувати сліди.
Баран з десять разів змилював сліди, відскакував набік (Фр., VII, 1951, 351);
Змили́ти шлях (сте́жку і т. ін.) — збитися з дороги.
От неправда, що мені Баба говорили! Від їх пісні журавлі Не знижались до землі, Шляху не змилили! (Фр., X, 1954, 176).
Словник української мови (СУМ-11)