знічев’я
ЗНІЧЕ́В’Я, рідше ЗНЕЧЕ́В’Я, присл., розм.
1. З ні́чого робити.
— Знічев’я спочиваєш? — Прийшовши під вікно, Бровко озвавсь… (Гл., Вибр., 1951, 115);
[Руфін:] Ну, дарма, не варто нам про теє говорити, що там вигадують знічев’я люди (Л. Укр., II, 1951, 357);
Матюха знічев’я грався наганом: крутне барабан,— а воно задеренчить (Головко, II, 1957, 156);
Нудьгуючи, Лиска знечев’я бродив по дворищі (Кач., Вибр., 1953, 48);
// 3 дурного розуму, здуру.
Не встерігся знічев’я горобець, не встиг і цвірінькнути востаннє, як накрив його кіт своєю пазуристою лапою (Мирний, IV, 1955, 300);
[Марилька (співає):] Ходить поміж людьми поговір, Що дівчина свій віночок ізвела, Що нелюбому знічев’я віддала (Забашта, Пісня.., 1961, 192).
2. Несподівано, раптом.
Знічев’я постріл, що пролунав край дороги, тріпонув її тіло, і качка рвучко підвела голову (Досв., Гюлле, 1961, 63);
Як ось знечев’я вбіг Меркурій, Засапавшися, до богів (Котл., І, 1952, 96).
3. Ні з того, ні з сього, без причини.
Як угнівається [пан], то знічев’я людину не те, що упосліднить, а й занапастить навіки… (Вовчок, VI, 1956, 336);
Дівчата, обмиті піснею та сльозами, сміються знічев’я, хоч їм не до сміху самим… (Дмит., Присяга.., 1937, 15).
Словник української мови (СУМ-11)