зоряниця
ЗОРЯНИ́ЦЯ, і, ж.
1. Ранкова зоря (у 2 знач.); світанок.
Знаю я, чого осмутнів ти, зелений гаю: б’ють тебе недосвіти, зоряниці в’ялять зимною росою, то й треба тобі марніти (Вас., І, 1959, 184);
Занадто ми в буденнім закопались, Не можем обійтися без дрібниць, Як мало на вершини піднімались, Як мало зустрічали зоряниць!.. (Шер., Дорога.., 1957, 32);
*У порівн. Такий то був вечір.. рожевий, що аж усі козаки, молоді й старі, притомлені довгим походом, порожевіли, як зоряниця (Вовчок, І, 1955, 332).
◊ Від (од) зоряни́ці до зоряни́ці — від світанку до світанку.
Дожидали [Кармеля] удосвіта, і ранком, і вдень, і ввечері, й опівночі — од зоряниці до зоряниці, від ночі до ночі усе дожидали (Вовчок, І, 1955, 365).
2. Те саме, що зоря́ 1.
Вже світало. Зоряниці Гасли білі (Воронько, Мирний неспокій, 1960, 104);
Скажіть, зоряниці яскраві, Кому ви світили, кому? (Мур., Весілля.., 1949, 22);
*Образно. Зоряницями печей сіяла в темряві ночей земля Олега Кошового (Уп., Вірші.., 1957, 166).
Словник української мови (СУМ-11)