зринати
ЗРИНА́ТИ¹, а́ю, а́єш, недок., ЗРИ́НУТИ, ну, неш, док.
1. Підніматися з глибини води на поверхню; випливати.
[Водяник (до Русалки):] Іди на дно! Не смій мені зринати три ночі місячні поверх води! (Л. Укр., III, 1952, 192);
Де-не-де щось чорне швидко пливло по воді, то зринаючи нагору, то знову потопаючи (Гр., І, 1963, 420);
Дельфін поринає углиб і зринає (Зеров, Вибр., 1966, 372);
*Образно. [Недобитий:] Думка б ушкварить веселої, а струни, буцім на злість тобі, загудуть сумної і розбуркають в старечім серці колишнє лихо.. і діла колишні, діла давні, незабутні зринуть наверх і плавають перед очима (Кроп., V, 1959, 10).
2. перен. Стрімко підніматися, злітати вгору.
То жайворонки, зринувши в блакить, Співали у безумнім забутті (Рильський, Урожай, 1950, 84);
Сліпучо-білими стрілами зринули вгору одна по одній три сигнальні ракети (Кач., Вибр., 1953, 390);
// Раптово з’являтися, показуватися.
Над містом зринали і розсипалися вгорі фейєрверки (Сміл., Пов. і опов., 1949, 178);
Червоними, білими й жовтими плямами з тієї зелені мальовниче зринали дахи будинків (Баш, Надія, 1960, 163);
[Олізар:] Ну, а чого ж то слізки на очі зринули? (Вас., III, 1960, 442).
3. перен. Виникати, зароджуватися (про думки, почуття, рішення і т. ін.).
Тут до Енея звернувшись, хоробрий Ахат обізвався: «Сину богині, яка в твоїм серці зринає ухвала?» (Зеров, Вибр., 1966, 238);
Коли вночі поглянеш за Дніпро, На вогники Микільської слобідки, Відчуєш враз, як лагідне тепло В душі зринає, сам не знаєш звідки (Дмит., Київські кручі, 1962,18);
На хвилинку в лейтенанта зринуло припущення, від якого радісно забилося серце (Панч, Іду, 1946, 36);
// Поставати, з’являтися (в уяві, пам’яті, думках і т. ін.).
[Князь:] О боже! Із-за неї в тямці Зринає образ дорогий, коханий Моєї жінки (Фр., IX, 1952, 215);
Зринуло чомусь в пам’яті і власне дитинство, злидні вдома, поневіряння по наймах… (Гжицький, Опришки, 1962, 133);
Немов з туманної далини зринули такі знайомі риси Настусі. Гострий носик, зелені крапинки на обличчі, широко посаджені витрішкуваті очі (Збан., Малин. дзвін, 1958, 119);
// Ставати відчутним, виявлятися, проявлятися.
Отоді все зле та тихе, що було за душею в одрадян, зразу вивернулось зі споду, зринуло наверх (Мирний, IV, 1955, 254);
Все незрозуміле й таємниче, всі побоювання, які [Сахно] щойно заспокоїла, зринули знову ще з більшою силою (Смолич, Прекр. катастр., 1956, 49).
ЗРИНА́ТИ², а́ю, а́єш, недок., ЗРИ́НУТИ, ну, неш, док.
1. Починати звучати, доноситися (про звуки).
Тужлива пісня зринає з сопілки та не розважа сумного серця (Коцюб., І, 1955, 181);
Зринали якісь невиразні далекі й таємні лісові звуки (Коз., Вибр., 1947, 87);
Гурт змішався, як тільки зринув гудок паровоза (Чендей, Поєдинок, 1962, 47);
Юрба заворушилася, перебіг шелест, зринули вигуки (Смолич, Реве та стогне.., 1960, 73);
// тільки недок. Лунати, чутися час від часу.
На тисячі гектарів, на багато кілометрів у просторах розкинулись ці степові каменоломні, над якими то тут, то там зринають вибухи (Гончар, Тронка, 1963, 287);
Чувся тихий гомін матросів і солдатів, часом зринав тихий сміх, гострий жарт (Кучер, Чорноморці, 1956, 439).
Зрина́ти (зри́нути) з уст (губі́в) — те саме, що Зрива́тися (зірва́тися) з язика́ (з уст, губі́в) ( див. зрива́тися).
Хай жодне слово пусте 3 уст не зрине (Рильський, II, 1960, 9).
2. тільки док., з чого і без додатка. Звільнитися від якоїсь прив’язі, пут і т. ін. або вислизнути, зірватися з чого-небудь.
«Дончак» став на диби, перервав навушник і зринув з вуздечки, що залишилася в Дмитрових руках (Чорн., Потік.., 1956, 289);
Він дбайливо ув’язував себе якомога міцніше, щоб не зринути з петлі, не зірватись (Гончар, III, 1959, 102).
3. Раптово залишати якесь місцеперебування; кидати якусь роботу і т. ін.
Сергійко, як тільки зринав із дому, забував про материні накази і запотиличники, робив своє (Тют., Вир, 1964, 26);
Хай вам біс! Коли я вже зрину звідси на якусь тихішу будову або майну в місто (Гончар, Тронка, 1963, 260).
Словник української мови (СУМ-11)