зітхати
ЗІТХА́ТИ, а́ю, а́єш, недок.
1. Робити глибокі вдих і видих, посилено дихати (звичайно під впливом якихось почуттів).
Олеся лежала, як труп, і тільки перед вечором почала важко зітхати та дихати, не розплющуючи очей (Н.-Лев., III, 1956, 162);
Ночами йому, видно, гіршало, бо чути було, як він зітхає в темряві, стримуючи біль, поскрипує зубами (Гончар, III, 1959, 177);
Матроси тихо зітхають, зиркаючи раз у раз на Марію (Кучер, Чорноморці, 1956, 444);
*Образно. Цілу ніч до зорі я не спала. Прислухалась, як море шуміло. Як таємная хвиля зітхала — І як серце моє стукотіло (Л. Укр., І, 1951, 65).
2. по кому — чому, рідко об кому — чому. Сумувати, журитися за ким-, чим-небудь.
Та й було об чому зітхати: після смерті князя добро його узяли в опеку [опіку], дожидаючи сина з столиці (Мирний, IV, 1955, 31);
// по кому, розм. Бути закоханим у кого-небудь.
Грицько був хлопець «геройський», як говорили про нього на селі: рослий, сильний, відважний… А до всього ще і вродливий. Не одна дівчина зітхала по ньому (Головко, II, 1957, 514).
Словник української мови (СУМ-11)