зітхнути
ЗІТХНУ́ТИ, ну́, не́ш, док.
1. Однокр. до зітха́ти 1.
Дух забило Оксані в грудях, очі засяяли, насилу зітхнула: важко, гаряче (Вас., Вибр., 1954, 183);
Згадавши, чого він тут [у лісі], Гнат важко зітхнув (Коцюб., І, 1955, 36);
Мати нічого не відповіла, тільки глибоко зітхнула (Кир., Вибр., 1960, 330);
*Образно. Зітхнуть поля всі подихом одним. Гілля на липах оживе дебеле (Рильський, III, 1961, 184).
Ві́льно (поле́гшено, щасли́во і т. ін.) зітхну́ти — відчути полегшення, звільнившись від турбот, тривоги і т. ін.
Дайте-бо, дайте зітхнути Вільно, щасливо — хоть раз, Серцем від мук оддихнути, Збутись щоденних образ! (Граб., І, 1959, 53);
Полегшено зітхнули галичанські села, коли в незабутньому 1920 році, мов буремний вихор, залетіла в сонячному блиску шабель, в маєві червоних прапорів звитяжна кіннота Будьонного, женучи панську шляхту на Варшаву (Цюпа, Назустріч.., 1958, 7).
2. розм., рідко. Те саме, що перепочи́ти.
— Як Харків? Як мої знайомі? Трамвай, як завжди? Вічна путь. А я працюю у шахткомі і навіть ніколи зітхнуть… (Сос., І, 1957, 338);
Дати зітхнути коневі.
Словник української мови (СУМ-11)