каліка
КАЛІ́КА, и, ч. і ж.
1. Той, хто позбувся якої-небудь частини тіла або втратив здатність рухати нею.
Дерету, Главку, Ферсилогу Поранив [Турн] руки, шию, ногу; Навік каліками зробив (Котл., І, 1952, 284);
— А тепер моя жінка стала калікою: в неї звело одну руку так, що вона не підніме вгору (Н.-Лев., III, 1956, 361);
Вдома залишилися тільки каліки (Тулуб, Людолови, І, 1957, 92);
*Образно. Та з життєвої борні ми не вийшли каліками (Фр., XIII, 1954, 306).
2. Жебрак, що випрошує милостиню.
Он глянь,— у тім раї, що ти покидаєш, Латану свитину з каліки знімають (Шевч., І, 1963, 239);
Іванко оглянувся. Біля нього впритул стояв каліка перехожий Миколай (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 222);
*У порівн. Мов каліка-старець, визирав той палац з-за бур’яну (Мирний, IV, 1955, 16).
3. заст. Прочанин.
Словник української мови (СУМ-11)