канчук
КАНЧУ́К, а́, ч. Нагайка з переплетених ремінців.
Самійло хвалився, що аж три канчуки звелено в сирівці намочити (Мирний, IV, 1955, 236);
На його [мужика] руках, плечах і ногах сиділи три сильні драби, а два інші прали канчуками (Фр., II, 1950, 99);
Іде полем наглядач, коник під ним бистрий, а в руках ремінний канчук (Мур., Бук. повість, 1959, 7).
Словник української мови (СУМ-11)