кивнути
КИВНУ́ТИ, ну́, не́ш, док. Однокр. до кива́ти 1-3.
Мати вечеряти просила — він кивнув головою, що добре (Вовчок, І, 1955, 223);
Ніхто до осавули не привітався, не кивнув навіть головою (Н.-Лев., II, 1956, 171);
Потоцький задоволено посміхнувся у вуса і ледве помітно кивнув промовцеві (Тулуб, Людолови, І, 1957, 32);
Він знову зневажливо кивнув у бік листа (Смолич, І, 1958, 60).
◊ Па́льцем кивну́ти — зробити хоч що-небудь, хоч найменше зусилля.
— Чи мав я хоч одну чисту радість.., хоч пальцем, наприклад, кивнув для того, аби в тій темній безодні.. хоч трохи розвиднілось? (Коцюб., І, 1955, 260);
І па́льцем не кивну́ти — нічого не зробити.
[Шрамек:] Хоч би й душу.. вимотав, ніхто і пальцем не кивне, щоб допомогти Божені (Галан, І, 1960, 532).
Словник української мови (СУМ-11)