кивнути
КИВНУ́ТИ, ну́, не́ш, док., чим і без дод.
Однокр. до кива́ти 1, 2.
Мати вечеряти просила – він кивнув головою, що добре (Марко Вовчок);
Ніхто до осавули не привітався, не кивнув навіть головою (І. Нечуй-Левицький);
Потоцький задоволено посміхнувся у вуса і ледве помітно кивнув промовцеві (З. Тулуб);
Лука кивнув, а помітивши, що Фйона змінилася на лиці, потрактував це як бажання поїхати з ним (С. Андрухович);
Мати кивнула на нього [сина] батькові (С. Васильченко).
◇ (1) [І (на́віть)] па́льцем не кивну́ти (не ворухну́ти, не ру́шити, не поворухну́ти, не поворуши́ти і т. ін.) <�Полінува́тися на́віть па́льцем поворухну́ти> – зовсім нічого не зробити для здійснення чого-небудь.
В коридорі її ждали Петрусеві батьки. – Що? Що нам робити?.. Їх же виключать зі школи.. – Робіть, що знаєте, – вона прискорила ходу. – А я – пальцем не кивну (П. Дорошко);
Чумак полінувався навіть пальцем поворухнути. А ще й господарем величають його (М. Стельмах);
Удача привалила до рук Гайдукові. Сама привалила – не ворухнув навіть пальцем (А. Дімаров);
Кива́ти (мани́ти) / кивну́ти (покива́ти, помани́ти) па́льцем див. кива́ти.
Словник української мови (СУМ-20)