коли
КОЛИ́¹, присл.
1. часу. В який час.
Співай же їм, мій голубе. Про Січ, про могили. Коли яку насипали. Кого положили (Шевч., I, 1951, 59);
Черниш аж тепер помітив, що вдарив його міною, яка не знати коли і яким чином опинилася у нього в руці (Гончар, III, 1959, 119);
// Уживається в питальних реченнях.
— То коли, кажете, прийти? (Л. Укр., III, 1952, 652);
— Коли страта?— Завтра вранці (Довж., І, 1958, 269);
// У риторичних запитаннях і вигуках, що припускають негативну відповідь.
Катря, дивлячись у віконце, промовила: — Усе хмари, усе негода! Коли вже те ясно буде! (Вовчок, І, 1955, 226);
— Забери його [карбованця].. Коли ще в житті таку дурницю матимеш? (Стельмах, І, 1962, 11);
// З підсилювальними частками ж, т о.
І всі його питали, мов пророка: — Коли ж той день? Чи довго ще ся ніч? (Л. Укр., І, 1951, 294);
І коли-то воно буде Гратись і промовить Слово мамо (Шевч., II, 1953, 195).
Є коли́ — достатньо часу.
Бандуристе, орле сизий! Добре тобі, брате: Маєш крила, маєш силу, є коли літати (Шевч., І, 1951, 68);
Нема́ коли́ — немає вільного часу; ніколи.
[Мар’яна:] Де вас ледащо носить? Уже і гулять нема коли: скоро буде північ! (Вас., III, 1960, 15);
— Нема коли особливо сумувати: на оборону працюємо… (Гончар, III, 1959, 180);
Рі́дко коли́ — мало в який раз; зрідка.
Спитає [Павло], якою проблемою голову сушать собі. Рідко коли без іронії (Головко, II, 1957, 418).
2. неознач., розм. У який-небудь час; коли-небудь.
— Прощай! — сказав Осел,— навідайсь ще коли, Бувай здоров, небоже! (Гл., Вибр., 1951, 106);
Хіба коли забуду я, як плакав він, мій чорнобривий (Сос., І, 1957, 222);
// Час від часу; іноді, інколи, деколи.
То було коли озветься [Катря] до нас із Марусею словом сердечним.. То зовсім одцуралася усіх (Вовчок, І, 1955, 225);
// При протиставленні двох речень або членів речень, повторюючись на початку кожного або перед кожним, означає: інколи… інколи.
Оришка сяде, а Чіпка,— коли сидить, коли лежить… (Мирний, І, 1949,144).
Як коли́ — у деяких випадках; часом, деколи.
— Ви таки, мамо, чудні як коли! (Головко, II, 1957, 243).
3. відносний. Уживається як сполучне слово:
а) приєднує підрядне означальне речення до головного.
В ті давні часи, коли йде наше оповідання. Запала долина не була поросла лісом (Фр., VI, 1951, 22);
В думках перебирає [Мірошниченко] тривожні години, коли він з партизанського лісу навідувався до Бондарів (Стельмах, II, 1962, 25);
б) приєднує підрядне додаткове речення до головного.
Жду не діждуся, коли вони [оповідання] появляться у «Віснику» (Коцюб., III, 1956, 424);
Ніхто не знав, коли й де побудовано цю шхуну (Трубл., Шхуна… 1940, 7).
4. у знач. част. а) уживається для вираження раптовості, несподіваності дії у знач. аж ось, як ось.
Заплакав сіромаха… Плаче собі тихесенько… Шелест!.. коли гляне: Попід гаєм, мов ласочка. Крадеться Оксана (Шевч., І, 1951, 93);
Розгулявся [коник] на всі боки, Все байдуже, все дарма… Коли гульк —аж в степ широкий Суне злючая зима (Гл., Вибр., 1951, 81);
Постояла, постояла Хівря й хотіла вже йти до хати, коли щось темне заявилось.. з-за сусідської клуні (Григ., Вибр., 1959,115);
б) уживається з частками б, же, б ж е, ж в простому реченні для вираження побажання або здогадної можливості певного факту чи дії у знач. хоч би, хоч би ж.
Коли б мені отих дітей Найти де-небудь! (Шевч., І, 1951, 365);
Розповідали, що на селі такий переполох — і начміліції приїхав. Трусять усюди. Коли б ще й сюди не догадались (Головко, II, 1957., 180);
— Коли б же хоч попрощатись прийшов — коли б же хоч ще раз його побачити! (Вовчок, І, 1955, 222);
в) уживається з часткою «ж» у простому реченні для вираження заперечення, виправдання у знач. але ж.
— Та не сопіть так, мов ковальський міх.. — Коли ж ноги грузнуть, аж в постолах хлющить, та ще щось.. чіпляється до ніг (Коцюб., І, 1955, 348).
КОЛИ́², спол.
1. часу. Уживається на початку підрядного речення часу:
а) для означення одночасності дії головного і підрядного речень у знач. в той час як.
Коли ми тут сваримось і миримось, у ворота хтось возом уїжджає (Вовчок, І, 1955, 19);
Я допомагав Жабі виплутатись із складного капелюша, коли постукали в двері (Досв., Вибр., 1959, 106);
// Із співвідносним словом тоді в головному реченні.
Мати тоді сита, коли діти не голодні (Горд., II, 1959, 19);
// Для означення того, що дія, про яку йдеться в підрядному реченні, відбувається в один з моментів дії чи стану, про які говориться в головному.
Коли вона прокинулась, на столі вже горіла свічка, в кімнаті нікого не було (Гончар, III, 1959, 191);
б) для означення того, що дія, про яку йде мова в підрядному реченні, відбулася раніше дії, про яку йдеться в головному у знач. після того як.
Коли вийшов син, вона здихнула важко та тяжко і схилила свою голову на груди (Мирний, 1,1954, 158);
У кабінеті, коли зайшли, Галаган одразу ж важко опустився в.. масивне сап’янове крісло (Головко, II, 1957, 480);
в) для означення повторюваності дії (переважно із словами кожен раз, завжди у головному реченні).
Мирон завжди, коли всипав у засік своє зерно, зупинявся перед ним, перебирав його рукою (Стельмах, II, 1962, 46).
2. умовний. Уживається на початку підрядного умовного речення:
а) у знач. якщо.
Серце в’яне співаючи, Коли знає, за що (Шевч., 1,1963, 21);
— Коли мене [В. Бо-женка] десь уб’ють, признач бригадиром Сашка Калініна. Золота людина!.. (Довж., І, 1958, 179);
// б) з часткою «б» у знач. якби.
Коли б той і сказився. Хто божий дар Гнать через жар У винниці навчився! (Г.-Арт., Байки.., 1958, 133);
Хіба скорили б далечінь герої. Коли б не ця уривчаста зоря [маяк]. Подоба зоряниці світової? (Рильський, III, 1961, 301);
// Уживається із співвідносними словами так, то, тоді у головному реченні.
Так, може, батько, Коли не дядько… Або ж хто-небудь з ваших був… (Гл., Вибр., 1951, 40);
[Степан:] Не лізь! Коли не до тебе п’ють, то не кажи «здоров»!.. (Кроп., І, 1958, 388);
Коли уся душа тріпоче. Як білий парус на човні,— Тоді рука моя не хоче Пером виводити пісні (Рильський, І, 1960, 138).
◊ Коли́ [вже] на те пішло́ див. піти́.
Словник української мови (СУМ-11)