коли

КОЛИ́¹, присл.

1. часу. В який час.

Співай же їм, мій голубе. Про Січ, про могили. Коли яку насипали. Кого положили (Шевч., I, 1951, 59);

Черниш аж тепер помітив, що вдарив його міною, яка не знати коли і яким чином опинилася у нього в руці (Гончар, III, 1959, 119);

// Уживається в питальних реченнях.

— То коли, кажете, прийти? (Л. Укр., III, 1952, 652);

— Коли страта?— Завтра вранці (Довж., І, 1958, 269);

// У риторичних запитаннях і вигуках, що припускають негативну відповідь.

Катря, дивлячись у віконце, промовила: — Усе хмари, усе негода! Коли вже те ясно буде! (Вовчок, І, 1955, 226);

— Забери його [карбованця].. Коли ще в житті таку дурницю матимеш? (Стельмах, І, 1962, 11);

// З підсилювальними частками ж, т о.

І всі його питали, мов пророка: — Коли ж той день? Чи довго ще ся ніч? (Л. Укр., І, 1951, 294);

І коли-то воно буде Гратись і промовить Слово мамо (Шевч., II, 1953, 195).

Є коли́ — достатньо часу.

Бандуристе, орле сизий! Добре тобі, брате: Маєш крила, маєш силу, є коли літати (Шевч., І, 1951, 68);

Нема́ коли́ — немає вільного часу; ніколи.

[Мар’яна:] Де вас ледащо носить? Уже і гулять нема коли: скоро буде північ! (Вас., III, 1960, 15);

— Нема коли особливо сумувати: на оборону працюємо… (Гончар, III, 1959, 180);

Рі́дко коли́ — мало в який раз; зрідка.

Спитає [Павло], якою проблемою голову сушать собі. Рідко коли без іронії (Головко, II, 1957, 418).

2. неознач., розм. У який-небудь час; коли-небудь.

— Прощай! — сказав Осел,— навідайсь ще коли, Бувай здоров, небоже! (Гл., Вибр., 1951, 106);

Хіба коли забуду я, як плакав він, мій чорнобривий (Сос., І, 1957, 222);

// Час від часу; іноді, інколи, деколи.

То було коли озветься [Катря] до нас із Марусею словом сердечним.. То зовсім одцуралася усіх (Вовчок, І, 1955, 225);

// При протиставленні двох речень або членів речень, повторюючись на початку кожного або перед кожним, означає: інколи… інколи.

Оришка сяде, а Чіпка,— коли сидить, коли лежить… (Мирний, І, 1949,144).

Як коли́ — у деяких випадках; часом, деколи.

— Ви таки, мамо, чудні як коли! (Головко, II, 1957, 243).

3. відносний. Уживається як сполучне слово:

а) приєднує підрядне означальне речення до головного.

В ті давні часи, коли йде наше оповідання. Запала долина не була поросла лісом (Фр., VI, 1951, 22);

В думках перебирає [Мірошниченко] тривожні години, коли він з партизанського лісу навідувався до Бондарів (Стельмах, II, 1962, 25);

б) приєднує підрядне додаткове речення до головного.

Жду не діждуся, коли вони [оповідання] появляться у «Віснику» (Коцюб., III, 1956, 424);

Ніхто не знав, коли й де побудовано цю шхуну (Трубл., Шхуна… 1940, 7).

4. у знач. част. а) уживається для вираження раптовості, несподіваності дії у знач. аж ось, як ось.

Заплакав сіромаха… Плаче собі тихесенько… Шелест!.. коли гляне: Попід гаєм, мов ласочка. Крадеться Оксана (Шевч., І, 1951, 93);

Розгулявся [коник] на всі боки, Все байдуже, все дарма… Коли гульк —аж в степ широкий Суне злючая зима (Гл., Вибр., 1951, 81);

Постояла, постояла Хівря й хотіла вже йти до хати, коли щось темне заявилось.. з-за сусідської клуні (Григ., Вибр., 1959,115);

б) уживається з частками б, же, б ж е, ж в простому реченні для вираження побажання або здогадної можливості певного факту чи дії у знач. хоч би, хоч би ж.

Коли б мені отих дітей Найти де-небудь! (Шевч., І, 1951, 365);

Розповідали, що на селі такий переполох — і начміліції приїхав. Трусять усюди. Коли б ще й сюди не догадались (Головко, II, 1957., 180);

— Коли б же хоч попрощатись прийшов — коли б же хоч ще раз його побачити! (Вовчок, І, 1955, 222);

в) уживається з часткою «ж» у простому реченні для вираження заперечення, виправдання у знач. але ж.

— Та не сопіть так, мов ковальський міх.. — Коли ж ноги грузнуть, аж в постолах хлющить, та ще щось.. чіпляється до ніг (Коцюб., І, 1955, 348).

КОЛИ́², спол.

1. часу. Уживається на початку підрядного речення часу:

а) для означення одночасності дії головного і підрядного речень у знач. в той час як.

Коли ми тут сваримось і миримось, у ворота хтось возом уїжджає (Вовчок, І, 1955, 19);

Я допомагав Жабі виплутатись із складного капелюша, коли постукали в двері (Досв., Вибр., 1959, 106);

// Із співвідносним словом тоді в головному реченні.

Мати тоді сита, коли діти не голодні (Горд., II, 1959, 19);

// Для означення того, що дія, про яку йдеться в підрядному реченні, відбувається в один з моментів дії чи стану, про які говориться в головному.

Коли вона прокинулась, на столі вже горіла свічка, в кімнаті нікого не було (Гончар, III, 1959, 191);

б) для означення того, що дія, про яку йде мова в підрядному реченні, відбулася раніше дії, про яку йдеться в головному у знач. після того як.

Коли вийшов син, вона здихнула важко та тяжко і схилила свою голову на груди (Мирний, 1,1954, 158);

У кабінеті, коли зайшли, Галаган одразу ж важко опустився в.. масивне сап’янове крісло (Головко, II, 1957, 480);

в) для означення повторюваності дії (переважно із словами кожен раз, завжди у головному реченні).

Мирон завжди, коли всипав у засік своє зерно, зупинявся перед ним, перебирав його рукою (Стельмах, II, 1962, 46).

2. умовний. Уживається на початку підрядного умовного речення:

а) у знач. якщо.

Серце в’яне співаючи, Коли знає, за що (Шевч., 1,1963, 21);

— Коли мене [В. Бо-женка] десь уб’ють, признач бригадиром Сашка Калініна. Золота людина!.. (Довж., І, 1958, 179);

// б) з часткою «б» у знач. якби.

Коли б той і сказився. Хто божий дар Гнать через жар У винниці навчився! (Г.-Арт., Байки.., 1958, 133);

Хіба скорили б далечінь герої. Коли б не ця уривчаста зоря [маяк]. Подоба зоряниці світової? (Рильський, III, 1961, 301);

// Уживається із співвідносними словами так, то, тоді у головному реченні.

Так, може, батько, Коли не дядько… Або ж хто-небудь з ваших був… (Гл., Вибр., 1951, 40);

[Степан:] Не лізь! Коли не до тебе п’ють, то не кажи «здоров»!.. (Кроп., І, 1958, 388);

Коли уся душа тріпоче. Як білий парус на човні,— Тоді рука моя не хоче Пером виводити пісні (Рильський, І, 1960, 138).

◊ Коли́ [вже] на те пішло́ див. піти́.