конче
КО́НЧЕ, присл.
1. Неодмінно, обов’язково.
Треба йому було конче когось при собі мати (Вовчок, І, 1955, 168);
Цим літом ми вже конче побачимось в Криворівні (Коцюб., III, 1956, 356);
Сьогодні вони конче повинні були прибути на Січ (Тулуб, Людолови, І, 1957, 407).
2. Дуже, вкрай.
Буває такий стан у людей, коли конче хочеться висловитись (Дмит., Розлука, 1957, 122);
Уже неодноразово підкреслювалось, що нам конче потрібна гостра, смілива, бойова критика (Рад. літ-во, 4, 1958, 29).
Словник української мови (СУМ-11)