коханий
КО́ХАНИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до коха́ти 3.
Звитий [вінок] з мирту дорогого, З щиро коханих квіток (Щог., Поезії, 1958, 349);
//
у знач. прикм. Далеко ясніло кохане та ніжне лице [панни], мармурові неробочі руки (Вас., І, 1959, 265).
КОХА́НИЙ, а, е.
1. Якого кохають.
Йване мій, Іване, Друже мій коханий (Шевч., II, 1953, 132);
Коли вмерла перша жінка, він сказав собі, що не ожениться, бо не знайде вже такої вірної та коханої дружини (Коцюб., І, 1955, 41);
Йому, видно, хотілося зараз говорити і говорити про неї, далеку кохану дівчину (Гончар, III, 1959, 82).
2. у знач. ім. коха́ний, ного, ч.; коха́на, ної, ж. Той (та), кого кохають.
[Мавка:] Заграй мені, коханий, у сопілку, нехай вона все лихо зачарує! (Л. Укр., III, 1952, 231);
Ти мене, кохана, проведеш до поля (Рильський, І, 1956, 33).
3. Якого люблять.
Думаю собі: «Як-то тепереньки небожата мої кохані? Чи згадують мене?» (Вовчок, І, 1955, 10);
«Для нас у ріднім краю навіть дим солодкий та коханий…» (Л. Укр., І, 1951, 234);
Як тебе та не любити, мій коханий край! (Сос., Зел. світ, 1949, 19).
Словник української мови (СУМ-11)