кування
КУВА́ННЯ¹, я, с. Дія за знач. кува́ти¹.
Не чув [Андрій] того кування заліза в залізо, пекельної кузні, що все перекувати хотіла в ніщо (Коцюб., II, 1955, 91);
Прикинув [Іванко] оком — добре залізо, у куванні тягуче (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 198);
Кування деталей. Кування коней.
КУВА́ННЯ², я, с. Дія за знач. кува́ти² та звуки, утворювані цією дією.
Може, чую сьогодні востаннє у тополях кування зозулі (Гонч., Вибр., 1959, 24).
Словник української мови (СУМ-11)