кутати
КУ́ТАТИ, аю, аєш, недок., перех. Старанно загортати, одягати в що-небудь тепле.
Бачив я.. як мати неодмовна Хворую дитину, Пригортаючи до серця. Кутала в ряднину (Щог., Поезії, 1958, 55);
Я садовлю її в сани, наче пакую дороге скло, кутаю ноги (Коцюб., II, 1955, 254);
Знайомий стукіт у двері. — Ввійдіть,— гукає вчителька, щільно кутаючи плечі в пухову хустку (Донч., VI, 1957, 419);
// Надто тепло одягати.
Батько й мати цілий день на роботі, бабця теж, а глуха тітка тільки те й робить, що заставляє їсти та кутає його немилосердно і тягне на вулицю (Кучер, Голод, 1961, 39);
Плечі покриті сірою пуховою хустиною — здоров’я в неї слабеньке, мати її завжди кутала (Руд., Остання шабля, 1959, 545);
*Образно. Гасне день, злітає вечір, Вечір озеро цілує, Кута землю в темні шати І тумани розстила (Олесь, Вибр., 1958, 44);
Насувалася ніч. Вона кутала далеке місто й бадьорила нас новими надіями (Епік, Тв., 1958, 380);
// перен. Щільно, густо вкривати (туманом, імлою тощо).
Все кутав туман (Нех., Хто сіє вітер, 1959, 259).
Словник української мови (СУМ-11)