люб’язний

ЛЮБ’Я́ЗНИЙ, а, е. Уважний, привітний до кого-небудь.

Вона була господиня привітна та люб’язна (Вовчок, Вибр., 1937, 96);

Тепер він був покірний, люб’язний, запобігливий. Отак він, певне, розмовляє зі своїм начальством (Руд., Остання шабля, 1959, 104);

// Сповнений уваги, привітності.

Важчим здається Івасеві тихе, люб’язне материне слово, ніж суворе та грубе батькове (Мирний, І, 1949, 181);

Коли погляди їхні зустрілись, на лиці його враз з’явилася люб’язна посмішка (Шовк., Інженери, 1935, 27);

// рідко. Уживається як форма ввічливого або фамільярного звертання.

[Фінке:] Віншую вас, люб’язний сусіде. Дуже радий, що ваша дочка одержала цей приз (Коч., II, 1956, 177);

// у знач. ім. люб’я́зний, ного.

, ч. — Ви провінціальні, мій люб’язний, ви ніколи не зробите кар’єри (Ю. Янов., І, 1954, 193).

Бу́дьте люб’я́зні — форма ввічливого прохання; звертання; будь ласка.

[Неоніла:] Куди далі? [Бобочка:] Будьте люб’язні, сюди, Неоніло Григорівно (Собко, П’єси, 1958, 371).

ЛЮБ’Я́ЗНИ́Й, я́зна́, я́зне́, кому, заст., діал. Любий.

[Терпелиха:] Знаю, чом тобі всі не люб’язні; Петро нав’яз тобі в зуби (Котл., II, 1953, 17);

Дуньку привітала Пелагея Тихонівна добре, бо це була одна з тих люб’язних їй дівчат,, що ніколи не журилася (Л. Янов., І, 1959, 275).

Словник української мови (СУМ-11)