мовкнути
МО́ВКНУТИ, ну, неш; мин. ч. мовк і мо́вкнув, ла, ло; недок.
1. Переставати говорити; замовкати.
Всі робітники мовкнуть і хиляться, де котрий із них [підмайстрів] проходить (Фр., І, 1955, 227);
Ясеня розпитувала Олега про Харків, він охоче розповідав. Іноді вони мовкли і довго німували (Голов., Тополя.., 1965, 86);
// Переставати кричати (про тварин).
— Бураки-ки-ки! Бура-ки-ки-ки! — верещали обоє [дітей], заплющивши очі, аж жаби здивовано мовкли (Коцюб., II, 1955, 313);
*Образно. Серденько мовкне, серденько в’яне… (Граб., І, 1959, 124).
2. Переставати звучати, бути чутним; затихати.
Мовкнуть гучнії струмки під льодами, з шумом чарівним із гір не пливуть… (У. Кравч., Вибр., 1958, 176);
Вже й завіса піднялась. Мовкне в залі сміх (Мур., Піонер. слово, 1951, 22);
Той крик страшний, той плач малят когось благав, просив, та порскав чергу автомат, і мовкли голоси (Гонч., Вибр., 1959, 312).
3. перен. Відходити на другий план, втрачати своє значення.
Кошик з ягідками коштував аж цілих десять крейцерів, що становило половину капіталу, який вона мала. Супроти цього факту мовкли всі уподобання й жадоби посідання (Кобр., Вибр., 1954, 72).
Словник української мови (СУМ-11)