мовляти
МОВЛЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., перех. і без додатка, заст. Мовити.
До часу глек,— мовляв один розумний лях, — До часу, голубе, нам глечик носить воду (Г.-Арт., Байки.., 1958, 45);
Він схопився на рівні ноги.. і кинувся, не мовлячи ні слова, в байрак терновий, там і зник з очей (Л. Укр., III, 1952, 250).
Мовля́ють; Мовля́ли [ви], у знач. вставн. сл. — уживається для виділення слів, які належать не тому, хто говорить, а комусь іншому.
Чи то в село лихий примчить якого Паничика, мовляють, судового — Та сарана живе на твоєму добрі (Греб., І, 1957, 55);
На цей раз приказка здалась: Що декому, мовляли, можна — другим зась (Гл., Вибр., 1951, 7);
Наум хвалився людям: — Двох синів маю, та … з одного дерева і хрест, і лопата, мовляли ви… (Коцюб., І, 1955, 103).
Словник української мови (СУМ-11)