могти
МОГТИ́, мо́жу, мо́жеш, недок., з інфін., який іноді випускається.
1. Бути в стані, в силах що-небудь робити.
Ніхто не може світа пережити (Номис, 1864, № 389);
Сто два роки бабусі моїй, і вона вже й ходить не може (Сос., І, 1957, 240);
— Без сонця я не можу (Коцюб., III, 1956, 312);
— Як собі знаєш, а я не можу [так жити] (Мик., II, 1957, 77);
// Мати можливість що-небудь робити.
Ми, піхота, гвардія, не можемо приковувати себе до шляхів. Ми повинні вміти добре маневрувати в горах (Гончар, III, 1959, 97);
// Бути здатним; уміти.
Як міг, так допоміг (Номис, 1864, №4540);
[Лукаш:] Ось дов’яжи снопів, а я піду. [М а в к а:] В’язати я не можу (Л. Укр., III, 1952, 237).
2. Означає можливість дії, вираженої інфінітивом.
На його думку, моя нервність [нервовість] може стати ще більш на перешкоді операції, ніж анемія (Л. Укр., V, 1956, 225);
Вона домислилась, що цей пасажир міг зрозуміти їхню розмову (Панч, Синів.., 1959, 8);
— Сам знайшов би дорогу, але мене можуть пізнати прокляті ляхи (Довж., І, 1958, 267);
// У питальних і спонукальних реченнях уживається у знач. слів можна, дозволяється.
— Хто не хоче служити громаді, може йти з двору (Коцюб., II, 1955, 83);
— Я можу глянути на креслення? — Прошу (Собко. Біле полум’я, 1952, 55).
Не мо́же бу́ти, виг — уживається при вираженні недовіри, сумніву.
Ні, се не може бути..! Гукнемо гук на все царство, на весь світ великий: мерщій до рятунку! до зброї! (Мирний, III, 1954, 259).
3. тільки .3 ос. одн., у знач. вставн. сл. Уживається для вираження припущення.
Перша думка його була: треба піти поглянути, може, що в в ямі (Фр., II, 1950, 229);
— Може, я міг би вам допомогти? — довірливо запитав незнайомий (Гончар, III, 1959, 186).
◊ Як ся мо́жеш?, заст. — те саме, що Як мо́жеться? ( див. могти́ся).
Ішов лікар у село — селу на безголов’я, А із села біжить, злякавшися, Здоров’я: "Куди, Здоров’ячко? — пита він.— Як ся можеш?" "Та цур тобі!.. я йду, куди ти не заходиш!" (Г.-Арт., Байки.., 1958, 67).
Словник української мови (СУМ-11)