надирати
НАДИРА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., НАДЕ́РТИ і НАДРА́ТИ, деру́, дере́ш; мин. ч. наде́р, ла, ло і надра́в, надра́ла, надра́ло; док., перех. І. Відриваючи, відокремлюючи невеликими частинами, збирати що-небудь у якій-небудь кількості.
У лісі Олекса наказав розкласти великі вогнища і послав легенів надрати смоли (Укр.. кауки, легенди.., 1957, 444);
— Ще не заклеєний [конверт]. А чим би його… — Як чим? А глеєм! Там на ’дній вишні, як кулаки, понагонило. Ось я побіжу надеру… (Вирган, В розп. літа, 1959, 291);
// Руйнуючи гнізда, забирати яйця, пташенят.
Незабаром Грицько вернувся з повною пазухою горобенят. — А я, діду, ось скільки горобенят надрав! (Мирний, II, 1954, 57);
Так я надрав там [на дзвіниці] яєць, гав’ячих і горобиних, повну пазуху (Мик., Кадильниця, 1959, 32).
2. Подрібнювати очищене від лушпиння зерно на крупу.
Довелося робити жорна, щоб надерти з неї [кукурудзи] якоїсь крупи (Логв., Давні рани, 1961, 93).
3. перен., розм. Беручи з кого-небудь більш ніж належить, назбирати яку-небудь кількість чогось.
— Якби сюди горілки.. — Де б же ти взяв? — питає Пацюк. — Голова б приніс… він з людей надрав (Мирний, II, 1954, 187).
◊ Надира́ти (наде́рти, надра́ти) чу́ба — карати кого-небудь, тягаючи, сильно смикаючи за чуба.
А для Зайця річ нелюба. Що надрав учитель чуба? Ніби нас не драли всіх? (Фр., XII, 1953, 12); Надира́ти (наде́рти, надра́ти) го́рло (гло́тку) — дуже голосно говорячи, сильно кричачи, лаючи, стомлювати горло. Хоч Ворона, стоячи при вході до Гадючиної нори, надирала собі горло, лаючи та проклинаючи погану розбійницю. Гадюка в норі хрупала її дитинятко (Фр., IV, 1950, 74);
Надра́ти ву́ха (вуші) див. ву́хо.
Словник української мови (СУМ-11)