надити
НА́ДИТИ, джу, диш; наказ. сп. надь; недок., перех.
1. Приваблювати до себе, манити.
Все, що бачив, надило його, але й пересичувало по короткім часі (Фр., III, 1950, 145);
— Живеш тут, а надить тебе нетутешнє, краї далекі і як люди далекі живуть. (Гончар, Тронка, 1963, 60).
На́дити зір (о́чі) — приваблювати очі.
Цвіла у серці квітка й надив очі знайомий, погляд (Коцюб., II, 1955,189).
2. Ловити рибу, приманюючи на що-небудь.
Не надь, Рибалко молоденький. На зрадний гак ні щуки, ні лина!.. (Г.-Арт., Байки.., 1958, 77);
Пробивши луночку між льодових полявин. На блешню надимо було ми окунів (Рильський, Поеми, 1957, 255).
Словник української мови (СУМ-11)