надити
НА́ДИТИ, джу, диш; наказ. сп. надь; недок., кого.
1. Приваблювати до себе, манити.
Туди далеко на їх [бурлак] надила якась невідома сила, на ті шляхи, на ті степи, де колись ховалась воля українського народу (І. Нечуй-Левицький);
– Живеш тут, а надить тебе нетутешнє, краї далекі і як люди далекі живуть (О. Гончар);
// Заманювати кого-небудь кудись.
Ганяється [Лукаш] то за одним [вогником], то за другим, вони непомітно надять його до драговини (Леся Українка).
2. Ловити рибу, приманюючи на що-небудь.
Не надь, Рибалко молоденький, На зрадний гак ні щуки, ні лина!.. (П. Гулак-Артемовський);
Пробивши луночку між льодових полявин. На блешню надимо було ми окунів (М. Рильський).
(1) На́дити зір (о́чі) – приваблювати погляд.
Цвіла у серці квітка й надив очі знайомий, погляд (М. Коцюбинський).
Словник української мови (СУМ-20)