наринати
НАРИНА́ТИ, а́є, недок., НАРИ́НУТИ, не, док.
1. Поширюватися, прибувати, набігати великою масою, швидко, у стрімкому русі (про вітер, воду, гази, запахи і т. ін.).
В долину наринав теплими хвилями вітер і сповнював загадковим шумом ліс (Рибак, Час.., 1960, 664);
Розливався веснами широкою повінню старий Дніпро. Наринали води з верхів’я, бистрі, холодні, могучі (Цюпа, На крилах.., 1961, 237);
Хоч би ще наринула буря (Стар., Вибр., 1959, 98);
// безос.
Як наринуло води з моря, весь день не спадає (Сл. Гр.);
// перен. Приходити, з’являтися у великій кількості (про людей).
[Катрич:] Покупців туди наринуло багато… (Мороз, П’єси, 1959, 294).
2. перен. Охоплювати кого-небудь, з’являтися у великій кількості (про думки, спогади і т. ін.).
Вони [спогади] самі наринули на мене, наче хтось невидимий розмотував великий клубок ниток (Вільде, Пов. і опов., 1949, 5);
Несподівано наринули [на Довбуша] спомини. Згадав своє безрадісне дитинство (Гжицький, Опришки, 1962, 143).
Словник української мови (СУМ-11)