отець
ОТЕ́ЦЬ, отця́, діал. вітця́.
1. діал., уроч. Батько.
Пан добрий, як отець — взяв корову і скопець; а пані, як мати — казала теля взяти (Номис, 1864, № 1215);
Перед ним, на столику, лежить.. лист від вітця (Фр., VIII, 1952, 122);
Голобля.. завдавав болю Чумакові — що хочеш з цього Голоблі, коли він задля слівця не пожаліє й рідного отця? (Збан., Переджнив’я, 1960, 70);
І твій отець Гвинтівку взяв на плечі, І твій отець пішов в нічну пургу (Забашта, Вибр., 1958, 34).
2. церк. Титул служителів культу, а також форма звертання до них.
Як Сомко собі чоловік прямота, то й не в догад йому, що святий отець думав, мабуть, заробити собі яку сотнягу чи дві червоних на рясу (П. Куліш, Вибр., 1969, 57);
Раїса навіть де в чому вплива на духовного отця (Коцюб., І, 1955, 323);
[Єпископ:] Хрещеним батьком будеш ти. [Теофіл:] Так, отче (Л. Укр., II, 1951, 500).
Оте́ць небе́сний — бог.
[Парвус:] Щось вони мудрують.., так мов не досить їм письма святого, слів господа Христа і заповітів отця небесного (Л. Укр., II, 1951, 408);
Отці́ це́ркви; Святі́ отці́:
а) тлумачі християнського віровчення;
б) (зневажл.) попи, церковники.
У святих отців не знайдеш кінців (Укр.. присл.., 1963, 225).
Словник української мови (СУМ-11)