отрок
О́ТРОК, а, ч.
1. заст. Хлопець-підліток.
Хто скаже, де кордон між дійсністю і грою В дитини, в отрока, у юнака й дідка! (Рильський, Поеми, 1957, 223);
— Отже, ти, отроче, на порозі мудрості… (Гончар, Тронка, 1963, 114).
2. іст. У стародавній Русі — князівський або боярський слуга, що входив до складу молодшої дружини; молодий дружинник.
Біля дверей княжого дому Семена Олуєвича і Василя Гавриловича зустріли два отроки (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 10);
Роздуми його обриває оклик чатуючого коло дверей отрока. Він оповіщає князя про прихід нарочитих мужів (Міщ., Сіверяни, 1961, 9).
Словник української мови (СУМ-11)