охочий
ОХО́ЧИЙ, а, е.
1. Який виявляє бажання, готовність до чого-небудь; який з власної волі зголошується на щось.
І у мріях скликаю численні полки З тих, що стати за край свій охочі (Сам., І, 1958, 191);
На село французки не дуж-то охочі виїздити (Л. Укр., III, 1952, 645);
// у знач. ім. охо́чий, чого, ч. Той, хто виявляє бажання, готовність до чого-небудь, хто з власної волі зголошується на щось.
Ні Хоми, ні Гущі не було. Вони десь щезли. Підпара найшов охочих і послав їх шукати (Коцюб., II, 1955, 104);
Охочих послухати завжди було багато, і навіть Микита іноді наставляв довгі вуха (Козл., Ю. Крук, 1957, 361);
// Який здійснюється з власної волі, за власним бажанням, без примусу; добровільний.
Від охочого труда усміхається в нас кождеє віконце (Тич., І, 1957, 275).
2. до чого і з інфін. Який має особливу схильність до чогось, дуже любить що-небудь.
[Кармелюк:] А паненка [панянка], видно, охоча до танку? (Вас., III, 1960, 188);
І ми, в дитинстві до казок охочі, Сміялися і плакали не раз (Дмит., Книга боротьби, 1939, 27);
// у знач. ім. охо́чий, чого, ч. Аматор, любитель чого-небудь.
Я про охочих до мандрівки Давно сказать хотів: Хто дома зледащів, Тому не жаль домівки (Гл., Вибр., 1957, 94).
3. у знач. ім. охо́чий, чого, ч. Те саме, що доброво́лець.
Вернидуб бере десять чоловік з левенців та тридцять з охочих… (Стар., Облога.., 1961, 32);
В бліндаж зібрались охочі з одного батальйону (Ле, Мої листи, 1945, 96).
Словник української мови (СУМ-11)