пантрувати
ПАНТРУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок., перех. і неперех., на кого — що, за ким-чим, із спол. щоб, аби і т. ін., розм.
1. Дивитися пильно, уважно.
Стоїть бідне хлопченя, На вогонь пантрує (Рудан., Тв., 1959, 223);
Казанцев став поруч з Олесею й з жадобою пантрував на білу ручку (Н.-Лев., III, 1956, 139);
// Стежити за ким-, чим-небудь, спостерігати щось або дотримуватись чогось.
В своїй світлиці, в роговій башті, з котрої мусили пантрувати за вузьким шляхом межи бескидом й ставом і куди вже раз був направлений вибух, сиділи Орися й Катря (Стар., Облога.., 1961, 82);
За цим чорним — звати його Лавро Кихоть — жінка весь час пантрувала скоса (Кундзич, Пов. і опов., 1951, 156);
Гнат пантрував Миколу, щоб той уже й рота не відкрив про ту навіжену його братову, язикату Килину (Кучер, Прощай.., 1957, 154);
— Я кажу, що як будемо пантрувати гігієну й санітарію, то вони не пустять пошесті в нашу нову хату! (Бабляк, Літопис.., 1961, 50);
// Виглядати кого-, що-небудь; чекати на когось, щось.
Тимофій пантрує під стовпом, коли кум ітиме із лісничим до корчми (Черемш., Тв., 1960, 98).
2. Доглядати кого-, що-небудь; дбати про когось, щось.
— Чи я на те десять літ доглядала вас, пантрувала, як малої дитини, як свого рідного, щоб ви тепер робили мені такий скандал? (Фр., VII, 1951, 93);
— А чим Біда вам не сподобався? — Біда себе пантрував. Нам ріжки та ніжки, а собі решту, і до панів милостивий, — відлупить та й пустить (Панч, Гомон. Україна, 1954, 56).
Словник української мови (СУМ-11)