погодувати
ПОГОДУВА́ТИ, у́ю, у́єш, док., перех.
1. Док. до годува́ти 1.
Взяла [мати дитину] У холодочок завела, В бур’ян, в садок, поцілувала Та коржиком погодувала (Шевч., II, 1963, 368);
— Гей! — думаю собі не раз уночі, — не один так тяжко працює, а не має чим діти погодувати (Март., Тв., 1954, 217);
Я погодував із свого казанка сиву-пресиву бабусю з онуком (Логв., Давні рани, 1961, 62);
Треба коней погодувати (Кв.-Осн., II, 1956, 233);
— Я піду корові гички нарву, курей погодую, — сказала Власівна (Грим., Кавалер.., 1955, 30);
[Неофіт-раб:] Коли б ти бачив, як плакала моя дитина вчора, — воно ж покірне, тихе немовлятко, — до вечора без покорму зоставшись, — на оргії прислужувала жінка і ніколи було забігти в хату погодувать дитину (Л. Укр., II, 1951, 225);
Погодувала [мати немовля] вже, стала заколихувати, «котка» стиха співаючи (Головко, І, 1957, 343).
2. Годувати якийсь час.
— Чотири карбованці на місяць — це гроші; а погодує [годувальниця дитину] до року, то маєте сорок і вісім карбованців самими грішми (Л. Янов., І, 1959, 44).
Словник української мови (СУМ-11)