погріти
ПОГРІ́ТИ, і́ю, і́єш, док., перех.
1. Гріти, зігрівати якийсь час.
Видно було по сліду, як бігла дівчинка за саньми, і доки вона добігла, і як верталася назад… Верталася, щоби погріти покинутого братця… (Хотк., І, 1966, 72);
На самому курені вгніздився здоровецький гарбуз, неначе виліз, щоб погріти своє біле черево на сонці (Н.-Лев., II, 1956, 262);
Дітвора.. починала сміятися, а іноді і чубитись, безцеремонно стягувати з якогось щасливця чоботята, щоб і Ванько в них бодай трохи ноги погрів (Стельмах, І, 1962, 207);
*Образно. Хоч би чим трохи одвести свою самотню душу, погріти одиноке серце (Мирний, II, 1954, 101).
◊ Погрі́ти ру́ки — нажитися нечесно, незаконно.
— Землі вистачить, — прикро відмахнувся Потьомкін, якого неприємно вразив натяк Головатого на те, що й сам найясніший добренько погрів руки коло запорозької земельки (Добр., Очак. розмир, 1965, 11).
2. розм. Те саме, що поби́ти 1.
— Рад би я був, коли б Сомко за сей жарт звелів, жартуючи, погріти йому киями плечі! (П. Куліш, Вибр., 1969, 101).
Словник української мови (СУМ-11)