погук
ПО́ГУК, у, ч. Звук людського голосу; вигук.
Купи людей усе рідшали;.. відрізнявсь голос від голоса, гук від погука (Вовчок, І, 1955, 306);
Вже не чутно тут було величальних погуків, завмерли бучні співи (Загреб., Диво, 1968, 324);
// Сильний звук, шум, створюваний чим-небудь.
Лунко котиться дражливий погук — авторове кашляння (Кач., II, 1958, 89);
*Образно. Слуховими, музикальними образами оперує Шевченко залюбки в одній з найкращих своїх поем — у «Гамалії», що вся є немов дзвінким погуком козацького геройства, відваги і енергії (Фр., XVI, 1955, 269).
Словник української мови (СУМ-11)