подив
ПО́ДИВ, у, ч.
1. Почуття або стан, викликані сильним враженням від чого-небудь незвичайного, несподіваного, незрозумілого і т. ін.
Діти.. перебігали раз у раз з однієї бійниці до другої й голосно, й весело переказували одно одному свої подиви й враження (Стар., Облога.., 1961, 47);
У великих круглих зіницях кочегара був скоріше подив, ніж страх (Донч., Дочка, 1950, 92);
// Надзвичайне здивування від когось, чогось, захоплення ким-, чим-небудь.
Геніальність цієї знаменитої, всебічно обдарованої людини [Т. Г. Шевченка] ще й досі викликає загальний подив (Кол., Безсмертний Кобзар, 1961, 30);
Вдягла [мати] ту хустку та така стала, що я аж рота роззявив з подиву (Збан., Єдина, 1959, 16);
// Нерозуміння кого-, чого-небудь, сумнів, збентеженість з якогось приводу.
Вони подивилися один на одного майже з переляком, подивилися очима людей, що їх несподівана, неждана річ ввела в подив (Кобр., Вибр., 1954, 208);
Василько, стоячи на лаві, в дитячому чистому подиві позирав на матір, не розуміючи, що їй болить (Гончар, II, 1959, 197).
2. рідко. Огляд.
[Федон:] Я не запродав своєї Терпсіхори [статуї]. Я поставив її на подив людський, мов у храмі (Л. Укр., III, 1952, 436).
Словник української мови (СУМ-11)